понеділок, 20 листопада 2017 р.

"Надра банку" - новий твір української письменниці Вікторії Горбунової

Вікторія Горбунова – кандидат психологічних наук, доцент, викладач кафедри соціальної та практичної психології Житомирського державного університету імені Івана Франка. Письменниця була відзначена на літературному конкурсі «Коронація слова – 2010» дипломом «Вибір видавців» за роман «Мрія про Маленьке Життя».

«Надра банку» – історія, не схожа ні форматом, ні будовою на дві попередні книги Вікторії Горбунової – «Записки шкільного психолога» (2009) та «Мрія про Маленьке Життя» (2010). Проте близька за психологічною насиченістю і спробою показати світ очима інших людей. Недарма її автор – психолог.

Як відзначила сама авторка, назву “Надра банку” романові надало видавництво і попередньо вона звучала “Жив був банк”, адже паралельно з основним сюжетом розвивається казка.

«Надра банку» Вікторії Горбунової – спроба простежити особистісну деформацію банківських працівників. Що діється у банківському «задзеркаллі», як і чим живуть банкіри, про що мріють, чого найдужче прагнуть…

Головна героїня - психолог. Це вона повторить кільканадцять разів, влаштовуючись на роботу до банку не зовсім за спеціальністю, а саме - соціологом (маєте чітке уявлення, в чому відмінність?.. отож бо). Втім, для початку і це непогано. Спочатку Світлану захоплює все, наприклад, ліфт: «Він чудовий. Так, це я про ліфт, який несе мене вгору до того, про що я, випускниця периферійного вишу, і не мріяла, про вишуканий дзеркальний тубус із зручними кріселками і столиком. Я просто мушу їздити на ньому кожного дня. На свою роботу».

Усю когорту банківчан можна умовно розділити на дві групи – тих, хто керує, і тих, ким керують або хто власне працює. Найсильніший відбиток професія лишає саме на першій групі – адже ті, хто думає, ніби владарює над грошима, піддаються найбільшій спокусі. Їхні уявлення про такі близькі для кожної людини поняття як дружба, кохання, особисте щастя, професійний успіх суттєво відрізняються від уявлень тих, хто «знизу». Адже в їхньому світі усе розглядається крізь призму грошей і влади.

У надрах банку багато богів та інших античних істот: Зевс, Аїд, Сатир, Муза тощо. Ближче до середини книжки читачі дізнаються, що такі назвиська керівна банківська верхівка обрала собі під час корпоративного психотренінгу. А поки ми не в курсі, давньогрецькі імена з короткими психологічними характеристиками сходять за авторську метафорику – у спільному ключі з дотепною «казочкою про банк», що може слугувати читацьким лікнепом: «Жив собі банк. Жив не тужив. (…) При народженні тато-депутат подарував йому металургійний завод-гігант, а тато-інвестор – валютний резерв».

Прохання психолога пригадати найважливіші події свого життя, як лакмусовий папірець, виявляє приховані внутрішні «рифи» шефів. Скажімо, Олексій Іванович Шаюк, шеф корпоративного банкінгу, понад усе ставить гроші, кар’єру і владу, і жодна найважливіша подія його життя не пов’язана із сім’єю. Хоча він одружений і має дітей. А ще «його сторонилися, і він не мав друзів. Вважав, вони марнують час і гроші». Сторонилося оточення – не лише підлеглі, а навіть колеги з верхівки, зокрема й Елеонора Степанівна Громико, директор департаменту внутрішнього аудиту: «навколо неї якась напруга – простягни руку і наштовхнешся на невидиме силове поле».


Не покращують обличчя банківської верхівки і сімейство Романовських – закомплексований Олег В’ячеславович, який весь час твердить, що «усього досяг сам», чи алкоголік Іван Адамович. Утім чи не найсумнішою видається становище головного бухгалтера Ольги Вікторівни Хоменко, яка, не має іншого життя, окрім роботи. І навіть єдину доньку бухгалтерки виховує бабуся: «Вершина тернистого шляху – крісло головного бухгалтера – найважливішої людини банку. Людина, яка має гроші, статус, владу, визнання, навіть усезагальну заздрість, але не здатна вберегти найціннішого – свободу і чистоту сумління».

Професійна деформація особистості стає діагнозом насамперед для бухгалтерів, стверджує автор, і окрім фізичних хвороб і недуг, має суттєвий вплив на світогляд. Адже для бухгалтера «будь-яке людське почуття має грошовий матеріальний еквівалент. Турбота про дітей – це престижність школи чи вартість літнього відпочинку; кохання – кошти, витрачені на подарунки; співчуття ближньому – розмір благодійного внеску! Звичка вимріювати світ у грошах не ексклюзив бухгалтерів, але вони роблять це професійно! Усі найважливіші події у житті починаються зі слів: купили, придбали, дістали, влаштували…».

Зовсім інше світосприйняття у другої когорти банківчан – тих, хто «знизу». Незважаючи на певні успіхи у кар’єрі, найважливішими для них і надалі залишаються одруження, народження дітей, придбання власного житла чи відпустка за кордоном.

Є у творі і трохи «лірики» – на тлі банківських перипетій розквітає кохання, яке переростає у справжній службовий роман. Але «вибивання» відтермінування кредиту на житло для закоханих, звісно, позбавлене будь-якої романтики. Така собі реалістична «пілюля» у романтичній ідилії психолога і програміста.

«Це книга про професійну деформацію особистості», – читаємо в анотації. І справді, описані в повісті банківські керівники являють собою суцільний паноптикум. Із цими грізними, неприємними, недоладними й по-своєму нещасними особами героїня-психолог робить усе, що хоче. Ставить незручні й дуже незручні запитання на тестах. Шикує, як малих дітей, під час тренінгу, виробляючи в них корпоративний дух. Сміливо каже правду у вічі. Знає всі їхні слабкості, а тому запросто може маніпулювати цими людьми, а в потрібний момент і взагалі вдатися до відвертого й безпрограшного шантажу. Немає в банку людини, впливовішої за психолога! – такий висновок зробить кожен читач книжки Вікторії Горбунової.

Вікторія Горбунова працювала психологом «в одному з провідних українських комерційних банків» (інформація з обкладинки), отже, добре знає, про що пише. На жаль, тісна обізнаність авторки з темою не йде книжці на користь. Легко й ненав’язливо ввести читачів у вузькопрофесійний світ з усіма його тонкощами, як це зробила Лорейн Вайсбергер (котра теж, як відомо, спиралася на власний досвід), Горбуновій не дуже вдається. Деякі очевидні для неї – але не для нас, читачів, – речі вона залишає без пояснень, натомість інші тлумачить надто прямим текстом; і річ навіть не в конкретних прикладах, а в недотриманні хисткого, проте дуже важливого балансу. Так, щоб усе розуміти, дізнаватися багато нового, але не відчувати, що тебе «просвіщають». Тобто взагалі про це не думати, співчуваючи героям, слідкуючи за сюжетом і дедалі швидше гортаючи сторінки.


У Горбунової легкий стиль, жваві та смішні діалоги (не без проколів: «Знаєш, хто такі сексоти? – Щось із сексуальними домаганнями пов’язано?» – дотепно, але не вірю), багато точних життєвих спостережень, проте як суцільна картина прихованого банківського життя не тримається купи, так і серед персонажів немає жодного, кому вдалося б поспівчувати. Авторка подає розмаїття деталізованих психологічних портретів – але, на жаль, не в літературному, а у вузькопрофесійному сенсі. І всі вони залишаються не більше як функціональними масками.

Книга зявилася на абонементі наукової та художньої літератури НБ МДУ, де її можна взяти для прочитання. 

Немає коментарів:

Дописати коментар